Права дитини

1. Діти мають право на такий захист та турботу, які необхідні для їхнього благополуччя. Вони можуть вільно висловлювати свої думки. Такі думки беруться до уваги у тих питаннях, які стосуються дітей залежно від їхнього віку та зрілості.
2. У всіх діях стосовно дітей як з боку державних органів, так і з боку приватних закладів, найкращі інтереси дитини мають розглядатися як пріоритетні.
3. Кожна дитина має право підтримувати на регулярній основі особисті стосунки та прямий контакт з обома її батьками, якщо тільки це не суперечить її інтересам.

текст станом на травень 2026 року

На основі досліджень та правозахисної практики можемо виділити наступні проблеми реалізації цього права в Україні:

  1. Інституційні. Жодне міністерство не відповідає за формування єдиної державної політики у сфері захисту прав дитини, функції та повноваження не узгоджені, часто дублюються, а багато питань не охоплюються державною політикою. Ювенальна спеціалізація фахівців є фрагментарною та не закріплена системно на законодавчому рівні. Міжвідомча взаємодія та міждисциплінарне навчання фактично відсутні.
    • Відсутність єдиної інтегрованої системи захисту дитини (integrated child protection system). Різні мандати у Мінсоцполітики, МОН, Нацполіції, Офісу Генпрокурора, Мін’юсту, Уповноваженого ВРУ з прав людини, Уповноваженого Президента, Національної соціальної сервісної служби — без єдиного координатора з реальними повноваженнями. Служби у справах дітей хронічно недофінансовані, Уповноважений Президента з прав дитини та реабілітації дітей має обмежені реальні повноваження.
    • Недостатня спроможність Офісу Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та Національної соціальної сервісної служби, відповідальної за моніторинг та звітність щодо дотримання прав дитини, особливо щодо дітей, які перебувають в системі альтернативного догляду.
    • Порівняно з ЄС, де захист прав дитини закріплений у юридично обов’язкових регламентах і директивах із механізмами контролю, в Україні значна частина норм існує на рівні декларацій або стратегічних документів без ефективного механізмів виконання.
  2. Відсутність національної системи моніторингу й даних. Дотепер в Україні немає єдиного дезагрегованого реєстру дітей у вразливих ситуаціях (за віком, статтю, інвалідністю, статусом ВПО, дітей-сиріт тощо). Це суперечить вимогам Рекомендації ЄК 2024/1238, Загальному коментарю № 5 (2003) Комітету ООН з прав дитини про загальні заходи імплементації, а також стандартам Стратегії Ради Європи з прав дитини 2022–2027 «Права дітей в дії: від стабільної реалізації до спільного новаторства». Без цього складно формувати ефективну державну політику, реагувати на виклики та відстежувати прогрес у виконанні зобов’язань.
  3. Процесуальні. В Україні відкрито тільки 13 центрів захисту дітей, постраждалих від насильства, що працюють за моделлю «Барнахус» (мультидисциплінарний центр під одним дахом для опитування, психологічного супроводу, медичного огляду та правової допомоги); залишається проблема нерівномірного географічного покриття, недостатньої кваліфікації персоналу та недостатнє закріплення обов’язкових стандартів у КПК. Не для всіх категорій дітей гарантовано обов’язкову участь адвоката. Відеофіксація допитів не є обов’язковою, що призводить до повторних допитів і травмування дітей. Процесуальне законодавство не враховує принципів правосуддя, дружнього до дитини, — зокрема, щодо врахування думки дитини, її індивідуальних потреб та права на інформацію. Потребує оновлення Кодекс про адміністративні правопорушення: як щодо дітей-потерпілих, так і щодо дітей-правопорушників.
  4. Захист від насильства. У законодавстві відсутня належна кваліфікація та відповідальність за «дії сексуального характеру щодо дитини з оплатою/винагородою», «матеріали сексуального насильства над дитиною» (Child Sexual Abuse Material, CSAM) та «матеріали сексуальної експлуатації дітей» (CSEM). Підлітків 16–18 років, залучених до проституції, досі ідентифікують як правопорушників, а не потерпілих. Не криміналізовано каліцтво жіночих статевих органів (КЖСО), кіберпереслідування, кібердомагання та розповсюдження інтимних матеріалів без згоди (Директива 2024/1385). Санкції за злочини сексуального характеру щодо дітей не відповідають вимогам Директиви ЄС 2011/93.
  5. Цифрова безпека. Законодавство про цифрові послуги не містить жодних норм про захист дітей від шкідливого контенту. Відсутній механізм блокування матеріалів сексуального насильства над дітьми та відповідальний державний орган у цій сфері. В цілому, Україна суттєво відстає від стандартів ЄС у сфері цифрового захисту, оскільки відсутні: (1) уповноважений орган, що поєднує функції захисту персональних даних та DSA-supervisor (Digital service act supervisor — наглядовий орган щодо контролю за впровадженням норм Акту про цифрові послуги) щодо неповнолітніх; (2) механізм блокування CSAM на рівні ISP/хостинг-провайдерів за стандартом NCMEC/IWF, (3) обов’язки платформ щодо визначення віку користувача (age assurance), (4) заборона таргетованої реклами неповнолітнім. Відсутнє спеціальне законодавство щодо захисту персональних даних дітей онлайн та шкідливого контенту в соцмережах.
  6. Торгівля людьми та розлучення з сім’єю. Не закріплено механізм призначення опікуна дитині, що є постраждалою від торгівлі людьми в момент ідентифікації. Відсутній інструмент індивідуальної оцінки найкращих інтересів такої дитини. Законодавство не враховує фактори возз’єднання сім’ї, безпеки та поглядів самої дитини.
  7. Домашнє насильство. КПК та КУпАП не містять окремих норм щодо прав дітей-потерпілих від домашнього насильства. Реєстр випадків домашнього насильства існує лише формально. Відсутні безпечні місця для контакту дитини з особою, підозрюваною у насильстві, та підготовлені фахівці для супроводу таких зустрічей. Українське законодавство не надає статус потерпілого дітям, що стали свідками домашнього насильства, як цього вимагає Директива 2024/1385.
  8. Медіація та опіка. Дублювання повноважень між органами опіки та судом затягує прийняття рішень в інтересах дитини. Інститут досудової медіації потребує розвитку.
  9. Відсутня повноцінна система ювенальної юстиції. Норми щодо дітей розпорошені по різних кодексах, до неповнолітніх у конфлікті із законом застосовуються підходи, розроблені для дорослих. При цьому збільшується кількість випадків обрання щодо дітей запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. Ключовими розбіжностями з Директивою 2016/800/ЄС про процесуальні гарантії дітей-підозрюваних/обвинувачуваних є:
    • ст. 4: право на інформацію (вчасно, доступно для дитини (child-friendly), у письмовій та усній формах);
    • ст. 6: обов’язкова правова допомога гарантована не всім категоріям;
    • ст. 7: індивідуальна оцінка (individual assessment) потреб дитини, її особливостей і обставин: у КПК такого інструменту немає у системній формі;
    • ст. 8: медичний огляд при позбавленні волі з урахуванням віку дитини;
    • ст. 9: обов’язковий аудіовізуальний запис допитів дітей існує факультативно, а не обов’язково;
    • ст. 10: тримання під вартою як останній захід, альтернативи мають розглядатися пріоритетно: в Україні діють загальні норми для всіх.
    • ст. 12: окреме тримання неповнолітніх від дорослих у місцях позбавлення волі;
    • ст. 15: право бути супроводженим близькою особою чи тим, хто має батьківські права;
    • ст. 19: окрема спеціалізована підготовка професіоналів.
  1. Україна має одну з найбільших в Європі мереж інтернатних закладів, що є радянським спадком, який суперечить міжнародному тренду на деінституціоналізацію. Станом на кінець 2024 р. в Україні функціонувало понад 700 закладів інституційного догляду, у яких перебували, за різними оцінками, від 70 до понад 100 тис. дітей, із них близько 5 тис. дітей з інвалідністю. Кількість закладів постійно зростає останні десять років.
  2. Більшість батьків в Україні не мають доступу до базових ресурсів для підтримки у вихованні дітей, лише 20% відвідували хоча б один спеціалізований курс. Превентивна робота з сім’ями як системна практика фактично відсутня. Станом на 2025 рік близько 70%, або 3,5 мільйона дітей в Україні не мають доступу до базових товарів і послуг, зокрема позбавлені належного харчування та житла. За оцінками ЮНІСЕФ (2025–2026), рівень дитячої бідності зріс на 70% порівняно з 2021 роком; 4 з 10 дітей живуть у бідності; 39% домогосподарств із самотньою матір’ю-доглядачкою стикаються з екстремальними потребами. Станом на 2025 рік понад 1 611 шкіл пошкоджено або зруйновано й понад 400 тис. дітей навчаються виключно онлайн. Відсутність системи раннього втручання для забезпечення інтегрованих та скоординованих втручань і підтримки дітей з інвалідністю та їхніх батьків/опікунів/персоналу, що надає послуги.
  3. Система психологічної підтримки дітей, які пережили окупацію, депортацію або втрату близьких, надзвичайно слабка. ЮНІСЕФ та уряд визнають міжпоколінні наслідки гуманітарної кризи у разі незадоволення потреб найвразливіших дітей. Навантаження на одного психолога у школі сягає у середньому на понад 500 дітей, немає окремих штатних шкільних психологів для прифронтових і деокупованих громад, немає системи раннього скринінгу ПТСР
  4. Депортація та примусове переміщення дітей Росією є найгострішою проблемою воєнного часу. 9 липня 2025 р. ЄСПЛ у справі «Україна та Нідерланди проти Росії» (об’єднана справа) визнав, що незаконне переміщення та усиновлення українських неповнолітніх становить адміністративну практику, що суперечить Конвенції, і зобов’язав Росію невідкладно співпрацювати у створенні міжнародного механізму ідентифікації та повернення дітей. Ця проблема є комплексною й окрім воєнних злочинів вчинених представниками РФ, вона також стосується питань, які мали би бути врегульовані належним чином Україною на законодавчому рівні. Зокрема, наразі відсутня національна стратегія, яка б визначала конкретні процесуальні кроки держави, необхідні для належного повернення дітей з дотриманням їхніх прав та інтересів, їх фізичної та психологічної реабілітації, возз’єднання з сім’єю, реінтеграції в суспільство та культуру, та належної компенсації зі спеціалізованого фонду одразу після повернення примусово викрадених дітей. Фактично, держава не має конкретного системного плану дій у випадку повернення таких дітей.
  5. Питання примусової евакуації дітей з небезпечних зон або з зон, які скоро мають стати небезпечними, в тому числі через наближення лінії фронту слабко врегульоване. На законодавчому рівні основними відповідними повноваженнями наділені працівники Служби опіки та піклування, в той час, як фактично в небезпечних зонах вони майже не знаходяться, а єдині хто може здійснити таку евакуацію та примусово забрати дитину від батьків, які не бажають покидати власне житло, є працівники Нацполіції. Водночас держава не дає конкретних гарантій для таких родин, не надає гідну фінансову підтримку та допомогу в інтеграції на новому місці. Питання примусової евакуації дітей з небезпечних зон, є, в першу чергу таким, що здійснюється в інтересах дитини та має здійснюватися з урахуванням дотримання її прав, а також в нерозривному зв’язку з зобов’язанням майбутнього возз’єднання з її сім’єю як тільки це стане можливим. Також існує брак знань та навичок у місцевих органів влади щодо надання безперервної допомоги сім’ям, які перебувають під ризиком розлучення, та дітям, позбавленим батьківського піклування. Процедури евакуації залишаються чітко не врегульованими й не містять системного підходу та послідовних етапів її здійснення.
  6. Дитина в Україні не є почутою та право дитини на участь не забезпечується. Формально законодавство передбачає обов’язковість врахування думки та бажання дитини з того чи іншого питання, проте на практиці цю умову доволі складно реалізувати без детального законодавчого регулювання. Окрім цього, формально дитина до досягнення повноліття не може самостійно звернутися за допомогою, в тому числі за психологічною без дозволу батьків, які можуть виступати кривдниками. Водночас стандарти ЄС вимагають обов’язкове заслуховування дитини у провадженнях про повернення та неможливість прийняття рішень без обов’язкового індивідуального конкретного встановлення найкращих інтересів дитини.

Що Україні потрібно зробити під час вступу до ЄС для покращення ситуації:

Рекомендації органам влади

Верховній Раді України:

Кабінету Міністрів України:

Офісу Генерального прокурора, Національній поліції, МВС:

Міністерству соціальної політики, Держслужбі у справах дітей, Національній соціальній сервісній службі:

Державній міграційній службі:

Національній школі суддів:

Координаційному центру правничої допомоги та Національній асоціації адвокатів:

Міністерству освіти:

Міністерству цифрової трансформації:

Міністерству охорони здоров’я:

Більш детально з оглядом права й практики ЄС та України щодо цього права, а також обґрунтуванням наших рекомендацій ви можете ознайомитися в дослідженнях на цій сторінці, зокрема дивіться: Відповідність національних механізмів забезпечення прав людини (стандартам) acquis ЄС у сфері захисту прав дитини. Якщо у вас є пропозиції та зауваження щодо цього матеріалу, надсилайте їх, будь ласка, на адресу: hrmap@ccl.org.ua.

Використання опублікованих матеріалів дозволяється за умови обов’язкового посилання на джерело інформації. © Громадська організація «Центр громадянських свобод», 2026.

Експерт(к)и

Picture of Тамара Бугаєць

Тамара Бугаєць

магістерка міжнародного права LL.M, адвокатка, експертка у сфері захисту прав та інтересів дитини ГО «ВГЦ «Волонтер»

Бібліотека