Право на притулок

Право на притулок гарантується відповідно до положень Женевської конвенції від 28 липня 1951 року та Протоколу від 31 січня 1967 року щодо статусу біженців та відповідно до Договору про функціонування Європейського Союзу.

Колективне видворення забороняється. Жодну особу не може бути переміщено, видворено або екстрадовано до держави, де існує серйозний ризик того, що її буде піддано смертній карі, тортурам або іншому нелюдському або принизливому поводженню або покаранню.

Стаття 78 ДФЄС зобов'язує ЄС розвивати спільну політику притулку, допоміжного та тимчасового захисту з метою надання належного статусу особам, які потребують міжнародного захисту, охоплюючи: уніфікований статус притулку; статус допоміжного захисту; систему тимчасового захисту при масовому напливі; спільні процедури надання й позбавлення статусів; критерії визначення відповідальної держави-члена; стандарти прийому заявників; співробітництво з третіми країнами.

текст станом на квітень 2026 року

На основі досліджень та правозахисної практики можемо виділити наступні проблеми реалізації цього права в Україні:

  1. Система притулку та тимчасового захисту в Україні потребує суттєвого реформування для приведення у відповідність до стандартів ЄС. Триваюча війна не може виправдати дискримінаційних практик, системних відхилень від судового контролю, принципу невидворення та індивідуальної оцінки.
  2. Правова невизначеність поняття «притулок». Правова система України містить фундаментальну неоднозначність: п. 26 ст. 106 Конституції України надає Президенту повноваження вирішувати питання про надання притулку, тоді як ДМС визначає статус біженця та додатковий захист відповідно до Закону про біженців 2011 року. Таким чином «притулок» та «міжнародний захист» (статус біженця, додатковий захист) є юридично розмежованими категоріями з різними процедурами прийняття рішень, що породжує правову невизначеність і термінологічну плутанину у правозастосуванні. Термін «притулок» залишається юридично невизначеним, без імплементаційного законодавства, критеріїв чи процедурних норм. Класифікатор соціальних послуг (Наказ № 429/2020) вказує «шукачів притулку» як категорію отримувачів соціальних послуг, тоді як фактичні «шукачі захисту» (біженці та інші) взагалі відсутні. Це створює правову невизначеність, двоколійну систему захисту без чітких меж та ризики невідповідності Регламенту ЄС 2024/1348, який встановлює єдину процедуру міжнародного захисту.
  3. Закон і практика розходяться. Навіть якщо закон загалом відповідає стандартам захисту, на практиці люди стикаються з відсутністю базових гарантій через неналежне управління: не можуть потрапити на прийом до міграційної служби, їм відмовляють у прийомі документів, повертають документи без рішення, не отримують перекладача, не мають доступу до медичної допомоги, не можуть відкрити рахунок в банку тощо. Значною мірою це відбувається через не чітко визначені або не узгоджені між собою процедури.
  4. Прогалини у регулюванні тимчасового захисту. Механізм тимчасового захисту фактично не працює. Хоча інститут тимчасового захисту закріплено в законодавстві ще з 2011 року, він жодного разу не застосовувався: жодне рішення про надання тимчасового захисту не приймалося, й жодна особа відповідного статусу не отримувала. Профільний закон не містить спеціальних норм щодо правового статусу осіб після припинення тимчасового захисту, механізмів добровільного чи примусового повернення, а також не виокремлює критерії безпеки та принцип пропорційності при індивідуальному позбавленні такого захисту.
  5. Відсутність проїзного документа для іноземних громадян. Україна не видає проїзний документ для іноземних громадян, які втратили паспорт або чий паспорт закінчив термін дії та не може бути поновлений. Це фактично залишає осіб у стані документарного безгромадянства, нездатних легалізувати свій статус або реалізувати право на свободу пересування. Якщо іноземці не можуть продовжити або поновити свої документи (громадяни Росії, Білорусі та інших країн) вони втрачають легальний статус і міграційна служба приймає рішення про депортацію таких іноземців. Держави-члени ЄС зазвичай видають такі документи відповідно до свого національного законодавства та Конвенції про статус біженців 1951 року.
  6. Відсутність комплексної інтеграційної політики для шукачів захисту. Україна не має державної інтеграційної програми для іноземних громадян, що є шукачами захисту. Відсутні стандартизовані мовні курси, програми громадянської орієнтації чи механізми соціальної адаптації. Це різко контрастує з практикою ЄС, де інтеграція є структурною основою міграційної політики. Відсутність інтеграційної інфраструктури перешкоджає соціальному та економічному включенню іноземців, які законно проживають, біженців та осіб, які потребують міжнародного захисту.
  7. Ризики законопроєкту № 14211 про єдиний дозвіл. Законопроєкт № 14211, поданий до Верховної Ради у листопаді 2025 року, пропонує запровадити єдиний дозвіл на проживання та роботу для іноземців відповідно до Директиви ЄС 2011/98/ЄС. Хоча це позитивний крок у напрямку гармонізації, поточний текст виключає шукачів захисту з доступу до працевлаштування. Це загрожує погіршенням соціально-економічної маргіналізації вразливих груп населення та суперечить Директиві ЄС про умови прийому 2024/1346, яка вимагає доступу до ринку праці для шукачів притулку у визначений строк.
  8. Погіршення доступу до захисту на кордоні. Закон № 2952-IX від 24 лютого 2023 року суттєво обмежив право на пошук міжнародного захисту на кордонах України шляхом розширення підстав для відмови у прийнятті заяв на притулок та обмеження можливостей оскарження. Прикордонники не зобов’язані послідовно інформувати осіб про їхнє право на подання заяви про захист, а рішення про відмову у в’їзді набувають негайної чинності без призупиняючого оскарження, що створює системний ризик порушення принципу невидворення. ЄСПЛ у справі Кебе та інші проти України (2017) встановив, що прикордонні процедури України не мали належних гарантій проти довільного видворення за наявності реальних ризиків жорстокого поводження за статтею 3 ЄКПЛ. Крім того, лише у 2025 році Україна екстрадувала двох осіб до Російської Федерації, які мали намір служити у Збройних Силах України: одна з них згодом загинула після затримання в Росії, а іншій висунуті серйозні кримінальні обвинувачення. Ці недоліки є несумісними зі статтею 28 Регламенту ЄС 2024/1348.
  9. Неналежні умови прийому для шукачів захисту. Шукачі захисту в Україні не отримують певних послуг доки формально не подадуть заяву до компетентних органів, що суперечить Директиві ЄС 2024/1346, яка вимагає набуття певних прав з моменту висловлення потреби у захисті. Матеріальне забезпечення фактично обмежується розміщенням у пунктах тимчасового розміщення іноземців (ПТРІ/ПТРБ), які мають обмежену потужність і є перевантаженими. Особи, яким не надано місця, не отримують державної підтримки. Доступ до медичної допомоги обмежений через відсутність довідки шукача захисту у переліку документів, прийнятних для підписання декларації з лікарем. Затримки у видачі копій посвідчень особи, необхідних для отримання ідентифікаційного номера платника податків, перешкоджає легальному працевлаштуванню, доступу до медичної допомоги, отримання адміністративних та фінансових послуг.
  10. Відсутність механізму ідентифікації вразливості. Україна не має систематичного механізму виявлення та підтримки вразливих шукачів захисту — включаючи неповнолітніх без супроводу, жертв катувань, осіб з інвалідністю та тих, хто має серйозні проблеми зі здоров’ям — на будь-якому етапі процедури. Регламент ЄС 2024/1348 та Директива 2024/1346 вимагають такої оцінки та відповідної підтримки, відсутність якої ставить найбільш вразливих під серйозний ризик.
  11. Обмежувальні строки для подання заяв на притулок та оскарження. Чинні законодавчі строки подання заяв на притулок та оскарження рішень ДМС є надмірно обмежувальними та не враховують мовних труднощів, відсутності юридичного представництва, травми чи географічної віддаленості. Регламент ЄС 2024/1348 вимагає надання заявникам достатнього часу для підготовки їхніх заяв та забезпечення строків оскарження, які надають реальний доступ до суду.
  12. Обмежені альтернативи імміграційному затриманню. Українське законодавство передбачає лише заставу та поруку як альтернативи імміграційному затриманню (стаття 289 КАС). Директива ЄС про повернення та Директива 2024/1346 вимагають, щоб затримання було крайнім заходом, визнаючи регулярну реєстрацію, обмеження місця проживання, здачу документів, нагляд та застосування електронних засобів контролю. Вузький спектр альтернатив в Україні призводить до непропорційного використання затримання, які не є необхідними.
  13. Відсутність біометричних документів для визнаних біженців. Україна не видає біометричних проїзних або посвідчувальних документів визнаним біженцям та особам, яким надано додатковий захист, що відповідали б стандартам ЄС та визнавалися б усіма державами-членами ЄС. Це перешкоджає свободі пересування й практичній інтеграції захищених осіб та є несумісним із зобов’язанням за статтею 28 Конвенції про статус біженців 1951 року видавати проїзні документи біженцям.
  14. Об’єднання сімей. Директива 2003/86/ЄС та Кваліфікаційний регламент 2024/1347 встановлюють чіткі стандарти щодо права на об’єднання сімей. В Україні процедура сімейного возз’єднання для біженців практично не працює.

Що Україні потрібно зробити під час вступу до ЄС для покращення ситуації:

Більш детально з оглядом права й практики ЄС та України щодо цього права, а також обґрунтуванням наших рекомендацій ви можете ознайомитися в дослідженнях на цій сторінці, зокрема дивіться: Право на притулок, Політика у сфері надання притулку. Якщо у вас є пропозиції та зауваження щодо цього матеріалу, надсилайте їх, будь ласка, на адресу: hrmap@ccl.org.ua.

Використання опублікованих матеріалів дозволяється за умови обов’язкового посилання на джерело інформації. © Громадська організація «Центр громадянських свобод», 2026.

Експерт(к)и

Author picture

Благодійний фонд «Право на захист»

Бібліотека