Міграційна політика та права людини

1. Союз розвиває спільну політику притулку, допоміжного та тимчасового захисту з метою надання належного статусу будь-якому громадянинові третьої країни, що потребує міжнародного захисту, і забезпечення дотримання принципу невидворення. Ця політика повинна відповідати Женевській конвенції від 28 липня 1951 року та Протоколу від 31 січня 1967 року про статус біженців, а також іншим договорам у цій сфері.

2. Для цілей частини 1 Європейський Парламент та Рада, діючи згідно зі звичайною законодавчою процедурою, ухвалюють заходи щодо спільної європейської системи притулку, що охоплює:
(а) уніфікований статус притулку для громадян третіх країн, чинний на території всього Союзу; (b) однаковий статус допоміжного захисту для громадян третіх країн, які, не отримуючи європейського притулку, потребують міжнародного захисту;
(c) спільну систему тимчасового захисту переміщених осіб у випадку масового напливу;
(d) спільні процедури надання й позбавлення уніфікованого статусу притулку або допоміжного захисту;
(e) критерії та механізми визначання держави-члена, відповідальної за розгляд звернень щодо притулку або допоміжного захисту;
(f) стандарти умов прийому осіб, які звернулися з проханням надати притулок або допоміжний захист;
(g) партнерство та співробітництво з третіми країнами з метою контролю напливів осіб, що звертаються з проханням надати притулок або допоміжний чи тимчасовий захист.

Союз розробляє спільну міграційну політику, спрямовану на забезпечення на всіх етапах ефективного управління міграційними потоками, справедливого ставлення до громадян третіх країн, які легально проживають у державах-членах, а також на запобігання нелегальній імміграції та посилення заходів щодо боротьби з торгівлею людьми.

текст станом на квітень 2026 року

На основі досліджень та правозахисної практики можемо виділити наступні проблеми реалізації цього права в Україні:

  1. Фрагментарність законодавства. Правове регулювання перебування іноземців в Україні є фрагментарним і зосередженим переважно на міграційному контролі, а не на захисті прав чи інтеграції. На відміну від ЄС, де правовий статус іноземців визначається через комплексну систему директив, в Україні досі відсутній єдиний кодифікований підхід до міграційного законодавства.
  2. Відсутність комплексної інтеграційної політики. Україна не має державної інтеграційної програми для іноземних громадян. Відсутні стандартизовані мовні курси, програми громадянської орієнтації чи механізми соціальної адаптації. Це різко контрастує з практикою ЄС, де інтеграція є структурною основою міграційної політики. Відсутність інтеграційної інфраструктури перешкоджає соціальному та економічному включенню іноземців, біженців та осіб, які потребують міжнародного захисту. Це також суперечить підходу ЄС, де інтеграція є обов’язковою умовою для довгострокового резидентства. Для отримання громадянства України були запроваджені додаткові вимоги щодо знання української мови, історії та Конституції України, однак не впроваджено жодного механізму підготовки чи навчання. Ці іспити коштують значно дорожче, ніж для громадян України, що виглядає швидше як механізм заробляння на іноземцях. Навіть водійські права не можна отримати, бо іспити приймаються виключно українською мовою й не можна користуватися послугами перекладача.
  3. Правова невизначеність поняття «притулок». Правова система України містить фундаментальну неоднозначність: п. 26 ст. 106 Конституції України надає Президенту повноваження вирішувати питання про надання притулку, тоді як Державна міграційна служба (ДМС) визначає статус біженця та додатковий захист відповідно до Закону про біженців 2011 року. Таким чином «притулок» та «міжнародний захист» (статус біженця, додатковий захист) є юридично розмежованими категоріями з різними процедурами прийняття рішень, що породжує правову невизначеність і термінологічну плутанину у правозастосуванні. Термін «притулок» залишається юридично невизначеним, без імплементаційного законодавства, критеріїв чи процедурних норм. Регламент (ЄС) 2024/1348 встановлює єдину процедуру міжнародного захисту, яка не допускає існування паралельних процедур для отримання цього статусу.
  4. Механізм тимчасового захисту існує лише на папері. Незважаючи на те що інститут тимчасового захисту закріплено в законодавстві ще з 2011 року, він жодного разу не застосовувався: жодне рішення не приймалося, жодна особа відповідного статусу не отримувала. Закон також не регулює правовий статус осіб після припинення такого захисту.
  5. Концентрація повноважень у Державній міграційній службі. Внаслідок прийняття Закону № 2952-IX, ДМС тепер одночасно виявляє порушення, приймає рішення про видворення та виконує їх. Адміністративні скарги на рішення про видворення направляються до того самого органу, який прийняв рішення. Це створює очевидний конфлікт інтересів та порушує принцип інституційної неупередженості. Така концентрація контрольних, дозвільних та каральних функцій в одному органі виконавчої влади є несумісною з нормами ЄС, які вимагають перегляду рішень про повернення та видворення незалежним органом. Регламент (ЄС) 2024/1348 вимагає, щоб визначальний орган (determining authority) був функціонально незалежним. ДМС також відповідає за розробку Стратегії державної міграційної політики до 2035 року та плану дій щодо її реалізації. Попередня стратегія завершила дію у 2025 році. Відповідно, ДМС одночасно формує політику та реалізує її. Також однією з функцій Державної міграційної служби залишається протидія нелегальній міграції. Очевидно, що ця Стратегія має розроблятися відповідними міністерствами й повинна охоплювати широкий спектр законодавчих змін, реформу міграційної служби та інтеграцію іноземців.
  6. Надзвичайно погана практика органів Державної міграційної служби. Навіть там, де закон загалом відповідає стандартам захисту, на практиці люди не можуть потрапити на прийом до міграційної служби, не отримують перекладача та не мають доступу до медичної допомоги. У них часто просто не приймають документи через дрібні зауваження до документів чи вимоги, яких не існує. Правових механізмів захисту від таких дій не існує. Система управління ДМС не визначає процедури таким чином, щоб уникнути подібних зловживань. З іншого боку, це дає можливість керувати процесами в «ручному режимі», що підвищує ризик корупції.
  7. Відсутня система виявлення вразливих осіб. Немає жодної системи, яка б виявляла вразливих осіб, потерпілих від різних форм насильства, людей з травматизацією ні під час процедури розгляду заяви про притулок, ні при розміщенні. Директива про умови прийому 2024/1346 та Регламент про скринінг 2024/1356 вимагають обов’язкової ідентифікації осіб з особливими потребами прийому (постраждалі від катувань, торгівлі людьми, СНПК, неповнолітні, вагітні) не пізніше 30 днів після подання заяви. Fundamental Rights Agency (FRA) розробило спеціальні рекомендації щодо моніторингу фундаментальних прав під час скринінгу на кордоні, які також охоплюють виявлення вразливих осіб.
  8. Обмежений доступ вразливих категорій до соціальних прав. Біженці та шукачі захисту, попри формально гарантовані права, на практиці стикаються з суттєвими обмеженнями доступу до ринку праці, освіти, медичної допомоги, житла, можливості отримати водійське посвідчення, банківських чи нотаріальних послуг тощо.
  9. Ризики законопроєкту № 14211 про єдиний дозвіл. Законопроєкт № 14211, поданий до Верховної Ради у листопаді 2025 року, пропонує запровадити єдиний дозвіл на проживання та роботу для іноземців відповідно до Директиви ЄС 2011/98/ЄС. Хоча це позитивний крок у напрямку гармонізації, поточний текст виключає шукачів захисту з доступу до працевлаштування.
  10. Квотний принцип постійного проживання. Отримання постійного проживання в Україні ґрунтується на квотному принципі, визначеному урядом, що обмежує передбачуваність та правову визначеність для іноземців, які тривало та законно перебувають в Україні. У ЄС статус довгострокового резидента надається автоматично після 5 років легального проживання.
  11. Необґрунтовані затримки у розгляді заяв на громадянство. Наразі відсутній законодавчо встановлений строк розгляду заяв на отримання громадянства України. На практиці заявники можуть чекати рішення багато років. Це непропорційно впливає на довготривалих мешканців, ветеранів та осіб з обґрунтованими інтеграційними потребами та суперечить принципу належного урядування ЄС.
  12. Скасування судового контролю за примусовим видворенням. Закон № 2952-IX від 24 лютого 2023 року надав Державній міграційній службі (ДМС), Державній прикордонній службі (ДПСУ) та Службі безпеки України (СБУ) повноваження приймати рішення про примусове видворення без попереднього судового перегляду. Це прямо суперечить статті 124 Конституції України, яка встановлює, що правосуддя здійснюється виключно судами. Така практика суперечить ст. 53 Регламенту (ЄС) 2024/1348, яка вимагає автоматичного зупиняючого ефекту оскарження рішення, ст. 15(2) Директиви 2008/115/ЄС, яка вимагає швидкого судового перегляду затримання; практиці Суду ЄС (справа C-61/11 PPU El Dridi), де суд встановив, що затримання має бути предметом судового контролю та практиці ЄСПЛ у справі O.M. and D.S. проти України (2022), де Суд визнав порушення ст. 3 ЄКПЛ через видалення шукачів притулку з аеропорту в Києві без оцінки ризиків.
  13. Державна підтримка з’являється надто пізно. Особа, яка хоче попросити захист, не отримує жодної підтримки (ні житла, ні харчування, ні медичної допомоги) до моменту офіційної реєстрації заяви. У ЄС такі права виникають раніше. Матеріальна підтримка фактично надається лише тим, хто потрапив до пунктів тимчасового розміщення.
  14. Технічні бар’єри для медичної допомоги та ринку праці. Шукачі захисту не можуть укласти медичну декларацію через відсутність довідки, яка їм видається, в переліку допустимих документів, а отримання ідентифікаційного коду для доступу до ринку праці залишається також надмірно ускладненим.
  15. Об’єднання сімей. Директива 2003/86/ЄС та Кваліфікаційний регламент 2024/1347 встановлюють чіткі стандарти щодо права на об’єднання сімей. В Україні процедура сімейного возз’єднання для біженців практично не працює.
  16. Альтернативи затриманню не працюють. Застава чи порука практично не застосовуються, тому люди опиняються під вартою навіть у випадках, де це непропорційно та без необхідності. Затримання застосовується як стандартний, а не як крайній захід. Українське законодавство передбачає лише заставу та поруку як альтернативи імміграційному затриманню (стаття 289 Кодексу адміністративного судочинства). Директива про повернення та практика ЄС визнають ширший спектр менш примусових заходів, включаючи обов’язки регулярної реєстрації, обмеження місця проживання, здачу проїзних документів, нагляд, застосування електронних засобів контролю тощо. Відсутність цих альтернатив означає, що затримання застосовується як захід за замовчуванням, а не як крайній захід, що суперечить принципу пропорційності.
  17. Ризик вислання без належного розгляду та відсутність механізму моніторингу фундаментальних прав на кордоні. Задокументовані випадки, коли прикордонники не інформували людей про право подати заяву про захист. Рішення про відмову у в’їзді набирає чинності негайно та не зупиняється під час оскарження, що фіксував і Європейський суд з прав людини у справах проти України. Ст. 10 Регламенту про скринінг (ЄС) 2024/1356 вимагає від держав-членів створення незалежного механізму моніторингу фундаментальних прав під час скринінгу та прикордонних процедур. FRA розробило спеціальні рекомендації для таких механізмів (2024). Україна не має жодного подібного механізму.
  18. Обмеження доступу громадян Росії до адміністративних послуг. В умовах воєнного стану, відповідно до частини другої Прикінцевих положень Закону № 3897-IX (2024) та Постанови Кабінету Міністрів від 1 листопада 2022 року № 1232 (обмеження для громадян Росії були запроваджені у 2024 році), громадяни Росії стикаються зі значними бар’єрами у доступі до державних органів для легалізації, отримання дозволів на проживання та подання заяв на захист. Хоча міркування безпеки є обґрунтованими, загальні обмеження, засновані виключно на громадянстві, є несумісними з принципом недискримінації. Індивідуальна оцінка ризиків повинна замінити категоричні заборони. Загальні обмеження виключно на підставі громадянства, а не на індивідуальній оцінці ризиків, є дискримінацією та порушують вимоги ст. 21 Хартії основоположних прав ЄС (заборона дискримінації за ознакою громадянства), ст. 14 ЄКПЛ та Протоколу 12.
  19. Відсутність проїзного документа для іноземних громадян. Україна не видає проїзний документ для іноземних громадян, які втратили паспорт або чий паспорт закінчив термін дії та не може бути поновлений. Це фактично залишає осіб у стані документарного безгромадянства, нездатних легалізувати свій статус або реалізувати право на свободу пересування. Якщо іноземці не можуть продовжити або поновити свої документи (громадяни Росії, Білорусі та інших країн), вони втрачають легальний статус, і міграційна служба приймає рішення про депортацію таких іноземців. Держави-члени ЄС зазвичай видають такі документи відповідно до свого національного законодавства та Конвенції про статус біженців 1951 року.
  20. Відсутність особливих заходів для осіб без громадянства. В Україні відсутня процедура визначення безгромадянства (statelessness determination procedure). Крім того, існує ситуація високого ризику «документарного безгромадянства» (неможливість поновити документи для громадян РФ/РБ).

Що Україні потрібно зробити під час вступу до ЄС для покращення ситуації:

Більш детально з оглядом права й практики ЄС та України щодо цього права, а також обґрунтуванням наших рекомендацій ви можете ознайомитися в дослідженнях на цій сторінці, зокрема дивіться: Легальна міграція, Політика у сфері надання притулку, Право на притулок, Примусове видворення іноземців та осіб без громадянства. Якщо у вас є пропозиції та зауваження щодо цього матеріалу, надсилайте їх, будь ласка, на адресу: hrmap@ccl.org.ua.

Використання опублікованих матеріалів дозволяється за умови обов’язкового посилання на джерело інформації. © Громадська організація «Центр громадянських свобод», 2026.

Експерт(к)и

Author picture

Благодійний фонд «Право на захист»

Бібліотека