Права людей з інвалідністю
Інтеграція людей з інвалідністю. Союз визнає та поважає право людей з інвалідністю отримувати для себе переваги із заходів, покликаних забезпечити їхню самостійність, соціальну та професійну інтеграцію, а також участь у житті суспільства.
У Звіті ЄС про розширення 2025 року зазначається, що Україна має продовжувати розвиток інклюзивного середовища для осіб з інвалідністю, зокрема просуваючись у деінституціалізації та перегляді законодавства про реабілітацію осіб з інвалідністю.
текст станом на березень 2026 року
На основі досліджень та правозахисної практики можемо виділити наступні проблеми реалізації цього права в Україні:
- Фізичні бар’єри: забезпечення доступності будівель, вулиць і транспорту для маломобільних груп населення. Попри наявність відповідних законодавчих вимог, вони є часто загальними та нечіткими й на практиці вони переважно не виконуються — особливо щодо будівель старого фонду, де розміщені органи влади та громадського транспорту (трамваї, тролейбуси, маршрутні таксі).
- Соціальні бар’єри: створення рівних можливостей для участі у громадському житті. Значною проблемою залишається стигматизація осіб з інвалідністю, що потребує системної просвітницької роботи суспільства, а також зміни політик.
- Економічні бар’єри: забезпечення рівного доступу до працевлаштування та підприємництва. Роботодавці нерідко зловживають квотами, залучаючи осіб з інвалідністю, які не потребують пристосування робочих місць. Компенсації за облаштування робочих місць залишаються недостатніми й поняття розумного пристосування належно не впроваджуються.
- Освітні бар’єри: гарантування вільного доступу до якісної освіти впродовж усього життя. Інклюзивна освіта розвивається, проте гальмується через низьку оплату асистентів, брак кадрів у дошкільних закладах і недостатню підтримку у вищій школі.
- Цифрові бар’єри: забезпечення рівного доступу до онлайн-послуг та інтернету. Україна активно розвиває електронне урядування й цифрові послуги, однак у віддалених районах із нестабільним зв’язком цифровий бар’єр залишається суттєвим. Вебсайти органів влади та електронні сервіси не відповідають стандартам доступності WCAG 2.1/2.2, на що вказує як Директива ЄС про доступність вебсайтів (EU 2016/2102), так і Європейський акт про доступність (European Accessibility Act, EAA).
- Інформаційний бар’єр: створення умов для рівного доступу до інформації та комунікаційних технологій незалежно від функціональних обмежень особи, що наразі впроваджується та вдосконалюється в Україні, однак недостатньо.
- не виконано
- виконано
Що Україні потрібно зробити під час вступу до ЄС для покращення ситуації:
- Покращення національного законодавства: пріоритетами є забезпечення медичних послуг і соціальних гарантій, адаптація житла та інфраструктури, розвиток інклюзивної освіти й захист прав осіб з інвалідністю. Ключовим є перехід від медичної моделі до моделі автономії та соціальної інклюзії. Потрібно додатково чітко визначити в законодавстві вимоги щодо охорони праці та умов праці людей з інвалідністю.
- Право на самостійне прийняття рішень: необхідно змінити цивільне законодавство та практику щодо обмеження дієздатності особи з метою розвитку практики підтримки самостійного прийняття рішень (перехід від субституційного до підтриманого прийняття рішень). Необхідно мати програму розвитку служб підтримки та персональних асистентів.
- Індивідуалізація підтримки та послуг відповідно до індивідуальних потреб: чинне законодавство не розрізняє осіб з інвалідністю залежно від їхніх реальних потреб і збереженої працездатності, що призводить до неефективного використання соціальних ресурсів і неефективної системи підтримки й послуг. Необхідне впровадження послуг і форм підтримки відповідно до індивідуальних потреб.
- Деінституціоналізація: перехід від інституційних та інших сегрегованих умов проживання до системи, що забезпечує включення до місцевої громади, коли послуги надаються в громаді відповідно до волі та уподобань людини. Необхідне належне фінансування та ефективна координація між органами влади. Європейський досвід свідчить, що вимоги доступності ефективніше виконуються, коли їх адаптують до потреб конкретної громади на місцевому рівні. Громади мають мати місцеві програми, що мали би будуватися на загальних базових вимогах і державній фінансовій підтримці. Громади мають збільшувати кількість послуг для людей з інвалідністю та їхніх родин (наприклад, послуги підтриманого проживання та послуг підтримки родин).
- Розвиток інклюзивної освіти: інклюзію необхідно поширити за межі шкільної освіти на дошкільний та позашкільний рівні, а також забезпечити доступ до професійної підготовки для подальшого працевлаштування й здобуття економічної автономності. Потрібні інформаційні кампанії та освітні програми для подолання суспільних стереотипів.
- Доступність залізничного транспорту: право ЄС чітко встановлює технічні вимоги до залізничних станцій, інфраструктури, організації простору у вагонах та квоти місць для користувачів крісел колісних. «Укрзалізниця» активно розвиває доступність, однак переважно лише на великих станціях — малі залишаються недоступними.
- Права жінок з інвалідністю: законодавство має передбачати додаткові гарантії для жінок з інвалідністю, квоти в наглядових органах та захист материнства. В українському законодавстві гендерний вимір прав осіб з інвалідністю наразі відсутній.
- Доступність інформації: усі вебсайти органів влади та їхні електронні сервіси повинні відповідати стандартам доступності.
- Захист дітей з інвалідністю від насильства: наголошується на необхідності додаткових гарантій захисту, систем виявлення та реагування на порушення, судових і позасудових механізмів відшкодування, а також підготовки спеціалізованого персоналу.
- Право на житло: нове житло повинно будуватися з вимогами фізичної доступності для людей з інвалідністю й повинні бути програми адаптації старих будівель для виконання вимог доступності.
- Політична участь — особам з інвалідністю має бути забезпечено доступ до голосування, доступні передвиборчі матеріали (субтитри, сурдопереклад) та представництво в органах прийняття рішень.
- Необхідно виконати рішення Європейського суду з прав людини:
- Наталія Михайленко проти України (2013), Горбатюк проти України (2019) — неможливість самостійно оскаржити обмеження дієздатності особою з інвалідністю;
- Кагановський проти України (2022) — утримання заявника-пацієнта, визнаного недієздатним та хворого на хронічну параноїдальну шизофренію, протягом десяти днів у 2017 році у «відділенні посиленого (інтенсивного) нагляду» державного закладу соціальної допомоги, куди він був добровільно госпіталізований у 2014 році;
- Кучерук проти України (2007) — жорстоке поводження з заявником, який страждав на хронічну шизофренію, з боку співробітників СІЗО.
Більш детально з оглядом права й практики ЄС та України щодо цього права, а також обґрунтуванням наших рекомендацій ви можете ознайомитися в дослідженнях на цій сторінці, зокрема дивіться: Відповідність українського законодавства стандартам ЄС у сфері забезпечення прав осіб з інвалідністю. Якщо у вас є пропозиції та зауваження щодо цього матеріалу, надсилайте їх, будь ласка, на адресу: hrmap@ccl.org.ua.
Використання опублікованих матеріалів дозволяється за умови обов’язкового посилання на джерело інформації. © Громадська організація «Центр громадянських свобод», 2026.
Експерт(к)и
Яна Білас
юристка, фахівчиня у галузі міжнародного захисту прав людини, дослідниця
Бібліотека
